В українській мові літера "і" не завжди пом'якшує попередній приголосний звук. Такий звук позначався на письмі літерою "ї" (так-так, тим самим Ї)
Бувають "і", що походять від "о" (ніc - носа), а також ті, що від "е" (нїс - несу). Перші залишають приголосну твердою, а другі – пом'якшують.
Наприклад, у слові "дїдів", перша "д" – м'яка, а друга – тверда. У слові "стїна" "і" – м'яка, а у слові "стіл" – тверда.
Різниця між цими двома звуками почала зникати десь в 30-х роках ХХ ст., коли український правопис та фонетику стали підганяти під московську говірку. До того цю різницю передавали на письмі різними літерами - і в художніх творах, і в друкованих виданнях.
Як приклад наведу коротенький уривок з оповідання Василя Стефаника "Дїти", надрукованого в часописі "Збруч" 1905 року:
"...Поклав граблї коло себе, сїв потім на межу, закурив люльку тай гадка гадку пошибала. А далї говорив на четверо гоний за голосно.
— Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш дома вкажу си тай зараз дїдови роботу найдут. Таки невістка, коби здорова, круть, верть тай зараз запіворит: Та бо ви не сидїт...".
Тут ще немає коментарів