Дуже часто, навіть у переважній більшості, сучасні мовці вживають зросійщену форму на кшталт "В мене є", "в тебе є" тощо.
Це - наслідок зрозійщення української мови, штучного "наближення" її до московської говірки.
Річ у тім, що москалі в основі своїй є угро-фінами.
Цікава річ - угро-фіни не мають форм дієслова МАТИ, тому замінюють його формами дієслова БУТИ - звідси й оте "у меня есть".
Українська мова, як і всі слов'янські мови, в цьому разі оперує дієсловом МАТИ та його особовими формами:
Я МАЮ / МИ МАЄМО
ТИ МАЄШ / ВИ МАЄТЕ
ВІН МАЄ / ВОНИ МАЮТЬ
В нашій мові навіть не треба послуговуватися особовим займенником, аби означити, про кого йдеться: досить сказати просто МАЮ - й уже зрозуміло, що це Я.
Вислів Я МАЮ, ТИ МАЄШ тощо ознчає, що Я/ТИ володіємо чимось, це "щось" належить нам. Це стосується не тільки матеріальних предметів, але й, наприклад, думок, почуттів тощо: Я МАЮ МРІЮ; Я МАЮ ПОЧУТТЯ ДО НЕЇ тощо
Дієслово БУТИ (і його форма теперішнього часу Є) - є синонімом діеслова ІСНУВАТИ.
Наприклад: ТУТ Є АВТОМОБІЛЬ - тобто, автомобіль існує (перебуває зараз) в оцьому місці.
Не можна сказати "В мене існує автомобіль" - бо то є нісенітниця.
Кажемо: Я МАЮ АВТОМОБІЛЬ - тобто, цей автомобіль належить мені, є моєю власністю.
До речі, у функції зв'язки дієслово Є часто неправомірно замінюється дієсловом «являтися«.
Наприклад: «Цей учень являється членом нашого колективу». Правильно казати: «Цей учень є членом нашого колективу…» або «Цей учень — член нашого колективу».
Дієслово являтися в сучасній літературній мові вживається тільки в значенні «ввижатися у сні, під час марення» і як застаріле, вимагаючи після себе давального відмінка (кому?). Наприклад, у І. Франка: «Чого являєшся мені у сні?»
Тут ще немає коментарів